#геть з україни

[tomorrowusa]

A reality check on the war from Yale Prof. Timothy Snyder.

The bottom line...

"You can't stop the killing by giving up. The only way to stop the killing is to win the war. The only way to end the war is to win the war."

People who urge "compromise" like Elon Musk have probably not been paying attention to Eastern Europe for the past 300 years.

#invasion of ukraine #timothy snyder #the only way to achieve peace in ukraine is to help ukraine win #russia's war of aggression #russian imperialism #russia is losing the war #north korea and russia = future chinese satellites #tankies #агрессивная война россии #русский империализм #владимир путин #путин хуйло #бей путина #путин – это лжедмитрий iv а не пётр великий #руки прочь от украины! #геть з україни #вторгнення оркостану в україну #україна переможе #деокупація #разом – до перемоги! #слава україні! #героям слава!

[shittygaypornmagazine]

hello my dear eastern europeans how did it feel to grow up with a drag queen being our biggest pop star? I'd say it was amazing and westerners wish they would have that.

#verka serduchka #is my blorbo #from my country #love everything about her #for the last 10 months all I had in my head though was #геть з України москаль некрасивий #and you know what #I am not complaining #drag queen #eastern europe #ukraine #westerners

[gwenllianwales]

Про вампірів з Рівного

Сьогодні я нагадаю вам про легендарну серію "Чи боїшся ти темряви". Якщо ви дивились цей серіал в дитинстві, мабуть, запам'ятали кілька сюжетів чи якихось пам'ятних уривків звідки. А от чи пам'ятаєте ви про вампірів з України?

Це 1 сезон, 8 серія. Вона називається "Історія про нічних сусідів". Англійською ви можете подивитися її просто на ютубі. Українською ви теж знайдете цей серіал в інтернеті.

Увага! Нижче будуть спойлери. Я розповім вам весь сюжет цієї серії.

Емма та її брат Дей-Дей стають свідками нічного переїзду дивних сусідів. Сусіди всі в чорному і бліді, ну, дорога з Рівного ж неблизька.

Наступного ранку діти йдуть до сусідів, аби привітатися. Щось велике та тяжке (аж дві штуки) доставляє вантажник. А далі легендарний діалог:

— Броуни, містер та місіс. Погляньте!

— Рівне, Україна. Вони з України!

— Це поряд з Діснейлендом?

— це поряд з росією

Пізніше діти зустрічають листоношу. Вони бачать пластир у нього на шиї, та й самопочуття чоловіка кепське. Листоноша каже, що вчора таємничі сусіди заходили до нього, і саме відтоді він занедужав. Емма вже починає щось підозрювати, ну звісно ж! Ще й холодильники сусідам привезли величезні...

Коли трапилась нагода, Емма спостерігала за сусідами. Вони ні з ким не розмовляли й завжди виходили лише вночі. Навіть їхній син Лекс ніколи не виходив удень. Аж тут цей Лекс з'явився на подвір'ї Емми та запитав чи можна йому погратися з ними. Емма сказала, що вже пізно, він, бідолаха, пішов.

Загадкова хвороба листоноші почала поширюватись. Люди слабшали й ледь тримались на ногах. А Еммі наснився жахастик про сусіда, який ледь не вкусив її. Тому вона вирішила взяти все у свої руки й стати Баффі! Ну, тобто пішла й розбудила брата, який заявив, що у неї не всі вдома.

Емма перераховує всі дивні події й показує на карті Рівне (?), а потім каже, що там поруч Румунія, Болгарія, Трансильванія та ще щось з закінченням на "я". Дівчинка збирається йти до вампірів додому, аби знайти домовини. Вона просто неймовірно смілива, але трохи... Ну, не думає про наслідки.

Посеред ночі Емма йде до підвалу сусідів, коли вони кудись вирушають. А брату каже ніколи не впускати їх до хати, бо ж вампірам тре запрошення! І тут...

ДОБРОГО ВЕЧОРА, МИ З УКРАЇНИ

Вампіри приходять в гості й запитують чи можна ввійти. Малий їх не впускає, а от його мама... Дуже любить запрошувати гостей

Поки Емма нишпорить у підвалі, вампіри розповідають її матері за чашкою чайочку, що приїхали сюди вивчати парамедицину. Вони хочуть перейняти досвід, аби потім застосувати його у себе вдома (так вони вже повернулись чи ні?) Вони кажуть, що я робота "трохи кривава", еге.

Броуни збираються додому, мабуть, чай їм не дуже вже й сподобався. Але ж Емм досі у них у хаті!!! Тож брат поспішає на допомогу, поки вампіри не повернулись. Емма, до речі, зламала замок на холодильну і... вже разом з братом знайшла багацько крові. Кляті кровосісі, хай їм грець!

На щастя, дітям вдається втекти непоміченими. Однак назріває величезне питання: "шо його робить? "Та невгамовна Емма, яка вже перевтілилась в Баффі, вирішила так: або ми їх, або вони нас. Тож вона, озброївши себе та брата кілками, хрестами й тд. знову йде на пошуки домовин.

Діти намагаються відчинити замок, під яким нібито знаходиться домовина, та його щось ніби заїло. Потім до підвалу хтось заходить, ходить туди-сюди та йде собі. Звісно, не помічаючи дітей. ВОНИ Ж ТАК ДОБРЕ СХОВАЛИСЬ, ПРОСТО НЕЙМОВІРНО ДОБРЕ ЯК

Коротше, чкурнувши й собі геть з підвалу, дітвора бачить, що...

Наші любі вампіри з Рівного гуляють ВДЕНЬ. Вони привезли кров додому, бо їм дозволили там її зберігати! Ну, взагалі-то, хочу вам сказати, що: ЦІ ВАМПІРИ НІЧОГО НЕ БОЯТЬСЯ, БО ВОНИ Ж З УКРАЇНИ.

Отже, Броуни просять Дей-Дея та Емму погратися з Лексом, їхнім милим сином. І Дей-Дей погоджується. А старші ��роуни знову хочуть зайти в гості.

Тут Дей-Дей насміхається, типу Емма щось собі придумала таке, а насправді то чудові люди з України (вони, може, й чудові, та не зовсім люди) приїхали в лікарні працювать Емма йде геть, так і не ставши переможницею вампірів, а нам показують підвал, де...

Вампіри розмовляють про сусідських дітей. Броуни точно знають, що тут були гості. А ще вони будять свого малого: "ПРОКИНЬТЕСЯ, ГОСПОДАРЮ, СОНЦЕ СІЛО!". Його підбадьорюють тим, що сьогодні у них будуть нові жертви. Здогадаєтесь хто ці жертви.

Згадали цю серію? Якщо ви ніколи не дивились цей серіал, то нестрашно. НІ, НАСПРАВДІ ЦЕ ДУЖЕ СТРАШНО! Бо вампіри з Рівного в американському серіалі дуже круті, шкода, що ви їх не знаєте.

Але... Тепер знаєте, еге ж?

#український тамблер #укртамблер #український tumblr #укртумбочка #український блог #українською #українська мова #вампіри #серіал #рівне #чи боїшся ти темряви #are you afraid of the dark #цікаво #90s

[adeseya]

я виговорюся

Мені страшно згадувати перші дні повномасштабної війни. До біса боляче згадувати власний страх, сльози, безсонні ночі і ось це почуття невпевненості - а чи прокинуся я завтра? А чи прокинуться мої рідні? Чи прокинемося всі ми, вся Україна?

Мені болить, коли я чую пісні, які грали у мене на повторі в ті часи, коли я сиділа в кімнаті в вимкненим світлом і слухала музику, боючись почути вибухи. Я плачу, коли чую ці пісні. Як плакала тоді.

Я згадую, як постійно читала новини. Як панікувала, коли інтернет ставав поганим і я не могла переглянути нові відео якихось жахливих подій. Мені боліло, коли я їх дивилася. Але я не могла дозволити собі не дивитися. З кожною новиною, з кожним повідомленням чи фото в мені росла ненависть до ворогів. І до себе.

Я ненавиджу минулу себе і через це мені теж болить. Я шкодую, проте точно знаю, що якби не ракети над головою, в цій ж голові досі звучала б російська. Якби не Маріуполь, я б не зрозуміла, як я люблю Дніпро і Львів. І кожне місто, всю нашу країну, весь наш народ. Я б ніколи не зацікавилася історією і завжди заперечувала би очевидні факти. Я вважала тих мразот друзями. Вони натомість називали мою мову гидкою, а мене брехливою. Вони казали, що ми самі напросилися. Я сиділа і слухала гул літаків, не знаючи чи це наші, чи ворожі, а мені тим часом говорили, що у росії не було іншого вибору. Але так, дорогенькі, вибору у вас не було. І не буде. Права вибору і права голосу. Кляті недолугі тварюки.

А ще мені чесно болить, що я все рідше читаю новини і все менше з них мене лякають. Мені болить, що під час тривоги я не боюся і не ховаюся - я чекаю. Мені страшно не від атак, а від того, що я більше їх не боюся.

Я хочу плакати щоразу, коли думаю про все це. Коли заходжу в тикток і бачу відео про Україну, війну чи безпосередньо військових. Я дивлюся на нашу символіку геть по-іншому - теж мокрими очима. І я тепер співаю гімн, пишаючись і розуміючи кожен рядок.

Мені болить від того, наскільки сильно мені тисне любов до України. Я хочу плакати від того, як я рада бути тут, хай навіть все вище сказане дико мені болить і я боюся.

Можливо, війна мене підкосила, травмувала, збила з ніг і кардинально змінила. І я дуже хочу скорішої нашої перемоги. Але я готова витерпіти все пережите знову стільки разів, скільки це буде потрібно, хоч життя своє віддати, будь-що, заради цієї країни, цих людей, цієї землі. Заради України.

[nadehika]

18.09.2022

Я обіцяю писати сюди кожен день.Також я: пропадаю😅Як можна довіряти людям, якщо я не можу довіряти собі?😅Насправді цей тиждень був важким у плані роботи. Роботи на мій подив було багато, і тому з праці я поверталася додому десь о десятій вечора. Фактично я жила на роботі а додому приїжджала лише переночувати. Якщо чесно я відвикла від такого режиму і дуже замучилася. Питання роботи ще досі стоїть ребром - нас поки що ніби не звільняють (хоча може просто не говорять про це), ну як би там не було на рахунок цього у нас затишшя. Єдине що, минулого місяця у мене ��ула дуже маленька зарплата, і я вже не можу дочекатися наступну, оскільки на другу половину місяця у мене залишилося приблизно 1500грн😅 Так і живемо))На рахунок мого собаки якого мої батьки згубили в лісі. На другий день тато з моїм молодшим братом ще раз їздив до лісу, і вони більше трьох годин шукали нашого собаню, проте не знайшли його. Тож коли я ввечері приїхала додому, почала писати в фейсбуці в групах сусідніх від того лісу сіл, що загубився пес, і додала його фото. І на наступний день мені зранку зателефонував якийсь чоловік і сказав що є мій пес, і він його ще трішки підкормив. Тато втік з роботи і разом з моїм братом поїхали туди. Але коли вони приїхали собаки вже не було, бо він кудись побіг. В результаті тато з братом ще дві години там ходили і кликали собаку, але його не було. Тоді вони поїхали додому. В результаті ще загрузли (машину трактором витягали), і пробили колесо. І коли на шиномонтажі заклеювали колесо, подзвонила якась жінка що бачила як наш пес йшов по дорозі. В результаті тато бере вже маму, і знову їде туди. Коротше вони знайшли нашого собаню на роздоріжжі. Він лежав геть обессилений і не реагував на моїх батьків. Лише коли тато під'їхав машиною, пес зрозумів що це наша і певно з останніх сил вскочив на заднє сидіння. Вдома батьки його покормили і напоїли, але він не міг ходити, і ніяк на них не реагував. В результаті йому постелили коврика на сходах, там він і лежав. Мій брат вийняв з нього 171 кліщ. А ввечері коли я приїхала з роботи, то він трошки вже піднявся і ледве крутив хвостиком. І коли я підійшла його гладити то поклав мені в руки голову і довго й сумно на мене дивився. Я боюся уявити який стрес він пережив. Напевно, він думав що ми його покинули. А не йшов на голос коли його кликали - тому що був обессилений.

Зараз він вже відійшов від того стану, почав потроху ходити по подвір'ю, і, навіть гавкати. І мене аж відпустило. До того я дуже за нього переживала, що не могла нормально спати...

Мені здається що фраза: "Людину зробити щасливою легко - варто лише повернути те, що перед тим у неї забрали" дуже правдива.

Надіюсь коли ми повернемо наші території і виженемо довбаних москалів, у всієї України ослабиться ця напружена струна. Я підозрюю що майже всі зараз у стані постійної напруги.

#україна #щоденник #життя #історії з життя #українською #український блог #українська #український пост #український tumblr #український тамблер

[foolish-neko-reads]

Василь Стефаник

Хоч Василя Стефаника і відносять до течії експрексіонізму, та його твори геть не схожі на Майрінка.

У творах Стефаника відображена душа українського народу - зболена, поневолена, виснажена тяжкою працею, окупацією, війнами, ярмом панщини, але яка все ще прагне волі. Він зображав побут українського селянства. Не пасторальну картинку веселих кумів, яку малювала пропаганда окупантів, а глибинні проблеми суспільства. До того ж, його твори цікаві тим, що це погляд українця, який жив у Австрійській Імпрерії, а згодом у Польщі. Але все ще на території України.

Це фото не має ніякого стосунку до новелів Стефаника, це просто засніжений Бабин Яр.

Твори Стефаника дуже реалістичні, побуто��і, змістовні. Вони змальовують якусь невеличку окрему сцену из життя селянства, але завжди - тяжку, тужливу, зболену. Життя селянина в будь-якій країні було тяжким. Стефаник і сам на початку життя зазнав поневірянь, тож цей смуток був близьким йому до душі.

Читати його твори не дуже легко. Мова в нього діалектична, відрізнається від тієї, до якої звикла більшість українців. Та ще й мова у різних областях України 19ст. могла розвиватися по-різному, бо там, де не було росії, не було і зросійщення мови (але були свої особливості, бо імперія - це завжди імперія). А ще дуже помітно, скільки всього ми втратили або забули. Зараз у мові українців присутні такі слова, як "ну", а герої творів Стефаника використовують "аді", "май" - які, припускаю, більш українські. Також зустрів таке слово, як "ци(і)зорик" - складаний ніж. Просто, лаконічно, але хоч хтось чув це слово? Ми стільки всього позабували через імперії, які винищували наші мову та традиції.

Якщо до самих творів, то всі вони драматичні і життєві. Коли порівнювати, то найбільш схожими до Майрінка мені здалися двоє оповідань - "Моє слово" та "Дорога". Як на мене, вони дуже образні, якість безособистісні. Більше про почуття і відчуття, ніж про матеріальну дійсність.

Ось такий він, Василь Стефаник, який так прагнув доєднатись до України, з'єднатись із нею, і відчував себе в ізоляції у Австрійській Імперії. Гадаю, з цього теж можна взяти урок - українці є українцями. Яка б доля нас не спіткала, але ми маємо єднатися і берегти свої історію, культуру, мову, націю.

#український блог #український пост #українською #український tumblr #укртумбочка #українське #ukranian blog #ukrainian tumblr #ukraine #огляд #книжкова полиця #книжковий блог #відгук #відгук на книгу

[drakonfire12]

Пісні військового часу/ War-times songs

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ – 24/02 [video/відео]

ONUKA People shoot people [guns don’t shoot people] [video/відео]

THE HARDKISS - Як ти? [video/відео]

KAZKA - I AM NOT OK [video]

KOLA - Чи разом? [video] 

Ed Sheeran – 2step ft Antytila [video]

OPG SVYATIE - Не пробачу [video with English subtitles]

Океан Ельзи - Місто Марії [song/пісня]

Jerry Heil - #МРІЯ [video]

Jerry Heil - #МОСКАЛЬ_НЕКРАСІВИЙ (ГЕТЬ З УКРАЇНИ) [video]

alyona alyona - Molytva (feat. Jerry Heil) [song/пісня]

SPIV BRATIV - maskva [video]

Zinchenko - Крейсер "Москва"  [video]

SPIV BRATIV - CHORNOBAYIVKA [video]

Jalsomino - Чорнобаївка [video]

SPIV BRATIV - Bunker [video]

Oisho BTZ - Залужний мутить двіж [video]

Oisho BTZ - Друга армія у світі [video]

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ – Героям (UA) [video]

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ – Не мовчи [video]

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ – Вільні Люди [video] [English subtitles]

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ – Воля [video]

Настя Балог - Не складу я зброю [video]

хейтспіч - rfu (russia Z'ucked up) [song]

хейтспіч - 53 [song]

Chico & Qatoshi - Допоможе ЗСУ [video]

Khrystyna Soloviy - Ya tvoya zbroya (I’m your weapon) [+ENG SUB] [video]

Go_A - Kalyna [song]

Відьми з Конотопу [song]

TVORCHI - Боремося [video]

BAYRAKTAR -  Taras Borovok [video with English subtitles]

Mask Shoom - Коломийка [video] (mature content)

I’ve also been seeing the following in videos to different extents so I’m listing it here:

Один в каное - У мене немає дому [video]

Океан Ельзи - Не твоя війна [video]

Океан Ельзи - Обійми [video]

KALUSH - Додому (feat. Skofka) [video]

СТАСІК - Колискова для ворога [video]

Океан Ельзи & Один в каное - Місто весни (official video Okean Elzy & Odyn v kanoe - Misto vesny) [video]

This is part of my pinned comment about the war with other handy links like charities: >>here<<.

Other songs

Polish songs

sanah i Igor Herbut - Mamo tyś płakała [video] [other video with real footage]

DLA UKRAINY - w hołdzie i z nadzieją [video]

Belarussian:

NAVIBAND - МАРЫ (2022) [video]

#Russo-Ukraine war #russo ukrainian war #ukrainian music #war time songs #Пісні військового часу #українські пісні #Пізніше додам ще #Ukrainian songs #Ukraine #Песни военного времени #by now some have a lot of songs (like Bez Obmezhen') so I tried to at least give a glimpse before it shortens it for viewing

[thesolyanka]

Небезпечні сучасні міфи про Харків

Дуже непопулярна думка, і неправильно не озвучувати її через Велику Війну.

Вся Україна чудово знає, що Харків - незламний. І це твердження, з одного боку, не підлягає сумніву, а з іншого - не має нікого принижувати чи знецінювати. Але як нам добре відомо, таке явище, яке м'яко було б назвати "сучасним провансальством", може перетворити харківську в незламність в черговий аргумент про "виключну кращість" Харкова серед інших міст України. Особливо тих, як постраждали, або вщент зруйновані, через московську навалу. Та й взагалі, деякі не дуже порядні харківці починають використовувати харківську незламність, аби таким чином підтвердити власну особливість. І коли стандартної незламності стає замало, подібні люди починає плодити різного роду міфи, для того, щоб цю незламність посилити.

Хотілось би уважніше роздивитись один такий міф, який нещодавно потрапив в поле зору, і який видається один з найнебезпечніших - бо в перспективі може стати підґрунтям для безлічі інших деструктивних фейків.

Є твердження, що нібито під час Другої Світової війни Харків зберігся набагато краще, ніж після московських обстрілів. Репродукуючи це твердження, сучасний харківець таким чином каже, що переживає він щось, набагато страшніше за Другу Світову війну. Особливо, коли цей харківець каже про це десь в Варшаві або в Мюнхені. Московити це безумовно нелюді, які заслуговують повне фізичне винищення, за те, що вони зробили з Харковом, іншими нашими містами та нашими людьми. Але правда така - після остаточної окупації Харкова совєтамі під час Другої Світової війни, місто лежало в руїнах, а мешканців, за приблизними оцінками, залишалось менше 100 тисяч.

Наші сучасні Майдани - Конституції, Свободи, Павловський - мали геть інший архітектурний ансамбль. Зруйновані будівлі тоді майже не відновлювали, а просто розбивали на їх місцях сквери та парки. Під час Другої Світової війни було повністю зруйновано ансамбль будівель навколо Сергіївського майдану - довгий час початок Клочківської вулиці був доволі "центровим" місце з готелями біля Лопані, крамницями та лазнями, тут вирувало життя. Тут же був відомий Пасаж, що був розташований навпроти Гостинного двору по Університетський вулиці. Зараз всіх цих крамниць, готелів та лазень вже давно не існує - з одного боку початку Полтавського шляху тут набережні сквер з найбільшим флагшток в Україні, а з іншого боку, де колись були лазні, тепер відомий сквер "Стрілка".

Так виглядав Гостинний двір:

Варто зазначити, що відбудова Харкова кипіла в 1950-х, але маємо мати на увазі, що далеко не все було відбудовано як було, або було відбудовано так, як треба було в той поточний момент. Тому на місці Гостинного двору виріс відомий харківцям житловий будинок:

Майбутній Майдан Конституції до Другої Світової війни мав такий вигляд:

А це вже після:

Москвини та їх посіпаки навіть не намагались відновлювати шикарний витвір архітектури, а просто розширили тогочасний Майдан, за рахунком "звільненого" простору. Потім тут з'явиться Історичний Музей, та буде стояти відомий бовван "троє несуть холодильник". Сьогодні тут Ніка - богиня Української Перемоги:

Добре, що вціліла до наших днів колишня будівля Біржі поряд, що поряд. Будівлю Міськради (яку варто було б називати Ратуша, але), що нижче, відбудовували наново у 1950-х, як і весь архітектурний ансамбль навколо: це у відомий Будинок зі шпилем, Палац Праці й т.д.. Все це було пошкоджено московськими ракетними атаками. Хіба що будівля колишнього готелю «Асторія» вціліла, що тоді, що зараз.

Будівля Облради в стилі конструктивізм, що була збудована до початку Другої Світової війни, як частина ансамблю майбктнього Майдана Свободи. була також зруйнована вщент. Вже в 1950-х залишки відбудували в сучасному вигляді в стилі ампір. А в березні 2022 будівлю знову було зруйновано москвини.

Також, було зруйновано будівлю ветеринарної академії навпроти будівлі облради. Зараз там відома «стєкляшка» - вхід на станції метро "Університет". Окупанти намагались також підірвати Держпром, зруйновано було головний корпус Університету, який подібно до Будівлі Обради був спочатку збудований у конструктивістському стилі, а після руйнування - перебудований у сучасному вигляді в стилі ампір.

Гадаю небагато людей знають, що ще до будівництва Держпрому, Майдану Свободу та ансамблю будівель навколо, нас місці майбутньої станції метро Держпром, височіла така шикарна будівля хімічного факультету Харківського Університету:

Будівля була вщент зруйнована під час боїв за місто між арміями окупантів. Після Другої Світової війни залишки були демонтовані, а на місці будівлі було розбито класичним "сквєрік". Вже пізніше тут будуть метробуд, а ще пізніше - готель "Kharkiv Palace".

Харківський вокзал було зруйновано вщент. Сучасний вокзал також було збудовано в 1950-х, як й інші відомі сьогодні (і теж вже частково зруйновані) об'єкти:

А тепер до найбільш неприємного: коли рейх вперше відступив, й місто перейшло до рук совєтів, в місті залишалось близько 200 тисяч людей. Коли рейх вибив совєти й знову зайняв місто, окупантами було зроблені приблизні підрахунки, що кількість мешканців знову «скоротилась» приблизно в два рази. І це явно не наслідки додаткової евакуації кудись за урал.

Безумовно, те що зробили з нашим містом московити, це суцільна. катастрофа. Але якщо продовжити топити за незламність ось таким чином, то «незламність» перетвориться на м'яко кажучи негарний жарт. Чим більше міфів ми продукуватимемо, тим швидше самі в них потонемо. Це вже було, не варто повторювати старі помилки, з наслідків яких ми ніяк не можемо вибратись.

Але між тим, всередині Харкова, який має повне право називатись Східною Фортецею України, навіть під час війни відбуваються дивні речі: чомусь в місті дивним чином зникли рейки з Журавлівського узвозу, дивним чином занепав й вирубується Парк 325-річчя Харкова, і ще багато чого подібного «дивним чином». А пам'ятаєте про потенційний офісний центр в Саржиному Яру?

Ми багато чого втратили, можливо назавжди, і скоріш за все втратимо ще. Але будувати міфи базуючись на такій же брехні, як це робили совки - самообман, який буде дуже дорого нам коштувати.

#війна #не перша столиця #Харків #Україна

[rostyslavua]

#antiraid #ANTIRAID

[yakymenko]

ЮЩЕНКО НЕ НАВЧИВ...

Син надіслав мені допис із Цензор.нет. Маріянну Буданову, дружину керівника Головного управління розвідки Міноборони України (ГУР МО України) Кирила Буданова отруїли, на щастя, не смертельно...

Маріянну було ушпиталено, на зараз стан здоров'я в неї добрий.

Отруїли скоріш за все через їжу, пише Цензор.нет. Оскільки вона має невелику вагу, то в неї симптоми проявилися швидше. Також отруєння підтвердилося ще у кількох співробітників, вони зараз теж лікуються.

Генерал Буданов раніше необачно розповідав, що дружина живе з ним у кабінеті ГУРМО і перебуває з ним цілодобово.

Я відповів на це у приват-чаті синові.

Андрій Якименко, 28.11.2023, telegram-чат:

«Це диверсія! Так само отруїли Ющенка. І Навального теж Кремль отруїв. І Скрипалів у Британії. І насмерть отруїли Литвиненка, теж у Британії. Це все є робота російських спецслужб! Я б на місці Буданова-подружжя дуууже швидко б вирахував шпигуна. Якщо сім'я живе в кабінеті, якщо хтось готує їжу, хтось купує тощо, то легко вирахувати коло причетних до їдла. Далі логічно вийти і на злочинця. Далі - інквізиційний процес із середньовічними тортурами (ну, якщо одразу все не розкаже). Наприкінці - розстріл чи повісити, і закопати десь у Биківнянському лісі під Києвом, щоб ніхто не знав де дівся шпигун. Після цього - дописи, ролики - офіційні від спецслужби! - у мережі й на соцсторінках, що, мовляв, шпигуна вираховано, він добровільно признався, виклав усе на ролик і паперово, назвав своїх ГРУ-ФСБ кураторів, керівників, їхні прізвища, посади, звання. Ворожа спецслужба тоді переконається у правдивості розкриття свого агента. Також наголосити, що шпигуна знищено і закопано "десь в Україні". «І так буде з кожним, хто зазіхне на здоров'я і життя членів родин спецслужб, військового та державного керівництва України. Слава Нації! Смерть ворогам!».

На жаль, Буданов цього не зробить...

Сам цей випадок є доказом недбалого ставлення до безпеки членів родин навіть високоспецслужбовців! Геть несерйозне ставлення до війни...

Я злий...».

Отож, панове, Ющенко вас не навчив... Тобто, його випадок з отруєнням.

Тепер раджу подивитися хто з кабінетів ГУР Міноборони утече в Росію, як то зробив отруйник Ющенка - тодішній заступник голови СБУ Володимир Сацюк.

Еееех, розвідники ви українські!.. Вас ще навчати і навчати!..

Додатки: допис з Цензор.нет, мій коментар, генерал Буданов і його дружина Маріянна.

28.11.2023

©Андрій Якименко

[homebody-lu]

Він пише, що скучив. Я відповідаю взаємністю, хоча зовсім не певна в своїх словах. В Берліні дивно. Не комфортно, чужо, масштабно. Я сумую за домом, але не за своїм життям там. Ні за людьми, ні за роботою, ні за оточенням. Тільки за відчуттям безпеки і дому, де все рідне й зрозуміле. Берлін - цікавий досвід. Я стежу за людьми, такими різними та цікавими, намагаюсь стати непоміченою з фотоапаратом, та, здебільшого, соромлюсь. Чи хотіла б я жити десь за межами України? Однозначно, ні. Чи хотіла б я жити у великому місті? Відповідь та ж. Мене тягне до природи і захоплення нею. В місті шумно, швидко, заплутано. Завтра я вирушаю додому, але залишилась би ще на тиждень. Мені хочеться взяти перерву у своїй рутині, трішки забутись і стати кимось іншим - тут це вдається. Та 5 днів замало.

Закриваю свої кавові гештальти. Геть не впевнено себе почуваю. Я чужинець і здається, що всі це відчувають.

Я дивлюсь на всіх цих людей, які живуть сповна і насолоджуються буденністю. Такі усміхнені, творчі, активні. В них немає війни, а є можливості. Мені дуже сумно за свій Дім, бо оцей контраст надто помітний і болючий. Я наче попала в інший світ, який міг би бути в нас, але його забрали. Знищили.

Він пише, що скучив. А я навіть не певна, що хочу стосунків. Знаю, що це від страху і непевності, від того, що хочеться вберегти себе майбутню від болю і розчарувань. Але чи знаю я як з цим справилась?

[tomorrowusa]

Germany’s Foreign Minister Annalena Baerbock replies to Putin’s declaration of a pseudo-ceasefire.

Direkt am, Frau Ministerin!   👍🏼🇩🇪

Putin’s Russian Christmas “ceasefire” is at best a public relations stunt and at worst a ploy to resupply his sordid troops with ammunition and military hardware.

Putin’s so-called Christmas ceasefire, explained

Putin could stop this war at any moment by simply getting out of Ukraine. Remember that this is an unprovoked invasion of a peaceful neighbor in violation of international law. Putin has no fucking business in Ukraine. Ukrainians are fighting for their existence, Russians are fighting for Putin’s ego.

Putin doesn’t care the least about saving lives. That includes Russian lives; over 100,000 Russians have been killed since February 24th. He continues to send poorly trained conscripts and mercenary convicts to Ukraine where they specialize in committing atrocities.

#invasion of ukraine #putin's fake ceasefire #russia #vladimir putin #annalena baerbock #außenmnisterin #foreign minister of germany #stand with ukraine #фальшивое прекращение огня #россия #путин хуйло #владимир путин #геноцид #путин – убийца #путин - военный преступник #пушечное мясо #союз постсоветских клептократических ватников #геть з україни #україна переможе #слава україні! #героям слава!

[nato-ua-alen]

💔🕯🗺5 листопада 1968 року у Києві політв’язень Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації та русифікації України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину. "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна" – із цими словами чоловік, палаючи, рухався центральною вулицею столиці. Перехожі від несподіванки й жаху німіли чи розбігалися. А він біг, допоки напівживим не впав на бруківку… Розповідають, що коли Василь Макух уже помирав від отриманих опіків, лікар сказав, що тепер його діти лишаться сиротами, на що чоловік відповів: "Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота". Своїм вчинком чоловік намагався привернути увагу до ситуації русифікації, колонізації московитами України та агресії СРСР у тодішній Чехословаччині. Це був перший у новітній історії Європи акт самопожертви проти національного гноблення. Такий шлях мученицького протесту згодом обрали: Ян Палах у Чехословаччині, Ілля Ріпс у Латвії, Ромас Каланта у Литві, кримський татарин Муса Мамут. Подвиг Василя Макуха повторив Олекса Гірник. 21 січня 1978-го, у 60-ту річницю проголошення УНР, він спалив себе на Чернечій горі в Каневі на могилі Тараса Шевченка в ім’я захисту української мови. Василь Макух народився 14 листопада 1927-го в с. Карів на Львівщині. Вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдо «Микола». 1946-го його захопили енкаведисти. Засуджений на 10 років каторжних робіт у Сибіру. 1955-го його звільнили з ув’язнення і вислали на спецпоселення. Там він познайомився з Лідією Запарою – засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Одружившись, молодята переїхали до Дніпропетровська – звідти родом Лідія. Повертатися на захід України Макуху було заборонено. 🕯Похований Василь Макух у місті Дніпрі. (at Україна) https://www.instagram.com/p/CkkUKqGI_sK/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[vladykka]

Життя під час війни

Ніколи не думала, шо знов почну постити щось тут, проте я повернулась, щоб поділитись з людьми наболівшим. 

Жили собі і горя не знали. У країні покращився рівень життя. Старі чвари, що я пережила під час навчання у школі майже забулися, а студентське життя здавалось не таким важким після виходу на очне навчання. 3 дні повчились і на тобі...

У моїй групі в універі багато студентів з усіх частин України. Усі в різних ситуаціях. Гуртувались, допомагали один одному як могли, підтримували. В будь-якій ситуації варто лишатись людьми. 

Сприймати будь-які події так важко, особливо таким враз��ивим людям як я. Сприймаючи геть усе близько до серця, ми вбиваємо свою нервову систему, а це призводить до багатьох захворювать. Бережіть себе та своє здоров’я.

Не звалюйте все на свої плечі: просіть допомоги, надійтеся на допомогу, допомагайте самі, якщо можете. Нам потрібно бути мужніми, щоб пережити цей період в історії. 

Все буде Україна!

#війна2022 #наболівше #російсько-українська війна

[sharp-as-c]

Знайшла свої замітки про перші дні війни. Сука.

- Швидко їдь у Житомир! Війна почалась! По Києву стріляють!

Яка нахрін війна? - подумала я. Я лягла о третій ночі, бо не могла заснути через алергію на лідокаїн. Мені діставали нострілу з носа в лікарні швидкої допомоги о першій і поки їхала туди в швидкій, кожна ямка на дорозі шепотіла: сережка зайде глибше і ти труп.

Яка нахрін війна? Я відкарасталась від мами, закрила очі і намагалась прокинутись. Розум відмовлявся прийняти правду.

- Влад, треба їхати, - сказала я згодом.

Влад і його мама їхати не хотіли. Влад поїхав по брата, що нещодавно лиш почав знімати квартиру. Все ж разом не так страшно.

Буквально вчора ми ходили в Novus. Знаєте, я люблю їхні сочники. Любила. Там, у тому житті. Я накупила їжі у тривожно валізку - снікерси, горішки, готові ковбаски, галетне печиво - все те, що калорійне і довго не псується. Як знала. Завжди шуткувала, що я відьма зі своєю інтуїцією. Більше не буду. Була б відьмою, хіба дозволила б росіянам стріляти по моїй Україні?

Коли Влад поїхав забрати брата, я надягла найтепліший одяг. Дістала маленьку сумку та рюкзак. Запхала туди по три комплекти білизни собі та Владу, всю придбану вчора їжу, зміну теплого одягу, засоби гігієни, всі ліки, що знайшла в кімнатній аптечці. Я не вірила у війну, але була трішки готова.

Брат Влада сказав, що треба їхати. Що кожна хвилина на рахунку. І його родина погодилась.

Ми тікали. Я почувалася гидотно. Совість шепотіла мені, що я кидаю своє місто, своїх друзів. Але розум казав, що я звільняю комусь місце в бункері, що я не поповню дизморалізуючу статистику жертв, що живою я можу працювати і донатити армії України, а мертвою - ні.

Ми швидко пакували валізи. Ми хотіли встигнути за кордон.

Надвечір до атаки ми з Владом посварилися. І я склала абсолютно всі речі, щоб їхати до батьків. Білизну, сукні, буденний одяг. Не було сенсу витрачати час на сортування. Я впихнула в авто все. І вже пізніше виявилось, що нічого толковоно там не було. Мій гардероб не пристосований до холоду і зручності, на жаль.

Я забрала всі іграшки з дому. Іриску, Скубіду і Містера Динозаврика. Щоб не втратити голову, не самовбитись, щоб мати психологічну підтримку. Ми лишили чашки, техніку, речі для хобі вдома. І я плакатиму за ними, але потім. Коли ми виженемо дурну Російську армію геть. А поки я собі забороняю. Ці речі нічого не означають у порівнянні з життям.

До нас приєднався друг Влада. Його дівчина лишилась в машині з 4ма друзями, а йому місця не вистачило.

Отак ми й поїхали. Спочатку на південь, до Влада в село. Потім на захід.

----

Я досі не вірю у свій організм. Мені боліли коліна, викручували суглоби, і хоча біль був нетерпимий, 30 годин я витримала.

Ми прямували у Краковець чи Шегині. Їхали крюками, розбитими дорогами. Оминали стратегічні об'єкти, затори. Дозаправили авто газом. Буквально за декілька днів Влад залив повний бак бензину і в ньому потреби не було. На бензин всюди були черги та обмеження. На газ - ні. Я купила м'ятні жуйки. Це дарувало примарне відчуття комфорту.

Коли були в Хмельницький області, чоловіків перестали випускати. Мама і дівчата вирішили залишитись зі своїми дітьми та хлопцями.

Мої батьки, які мали запрошення на роботу в Литву, теж повернули від кордону, хоча їхати їм лишалось близько години. Вирішили бути з татом. Повернули в село, там є їжа, вода і погріб у випадку атак з повітря.

Я не знала що робити. І ми не змогли знайти житло на ніч. Все зайнято.

Домовились про ніч у Кам'янці-Подільському, де нас згодились прихистити добрі люди. Але за півгодини вони зателефонували і сказали, що прийшло повідомлення про повітряну атаку на місто і вони самі терміново евакуюються.

Ми заїхали побитими дорогами в якесь село, в кущі, погасили світло фар і телефонів і намагалися спати. Я ні про що не думала, мій мозок дарував мені таке блаженство. Хлопці потім сказали, що якби нас засік ворожий танк, живими б не лишили нікого. Стало моторошно і страшно.

-----

Новий ранок не був краще. Мене вкотре виводила з себе потреба організму їсти, спати та ходити до туалету.

Мама зателефонувала і сказала, що має запалення жовчного. Її нудило і вона мала гарячку. Якби вона була в лагері для біженців за кордоном, ще й з малим братом поруч, не знаю, що сталося б. До вечора мамі стало краще.

Мама Влада видзвонювала всіх знайомих у пошуках житла на заході.

Ми знайшли місця коло Коломиї. Дівчина друга Влада підсіла до нас і ми тулилися четверо на задньому сидінні. Коли їхати залишалось не так багато, зателефонували з Берегово і повідомили, що там є місця. На 10 осіб. І ми розвернулись.

А потім нас зупинила поліція. Перевірили документи, багаж і... і хлопців. Хотіли забрати їх воювати. А хлопці - наші особисті герої, наші водії, наш шлях до рятунку. Нема їх - і ми посеред поля, самі, хто врятує?

Нам казали - вони (тобто російська армія) заберуть ваше все - вашу хату, ваші речі. Знаєте, мені хотілось сказати, що плювати я хотіла на ті речі. Я тут, жива, і зі мною мої близькі люди. Хіба якась хата може порівнятися з цим?

Нас відпустили, коли всі жінки вийшли з машини, з обличчями, повними тривоги. Дякую. І ми рушили далі.

Я повторюсь, що мій Влад - наш герой, як і його брат. Бо більше 30 годин за кермом - це треба мати надсилу.

------

Ми їхали повз Карпати. Гори, полонини, перевали, засніжені вершини і гострі шпиці хвої на схилах. Наші друзі не були тут раніше. Ми читали новини, потім дивились на гори, і це дозволяло похоронити відчай десь там, всередині.

Коли приїхали в Берегово, стало легше. Мозок людини - дивна штука. Він блокує усвідомлення війни. Він думає, що це якась розвага, гра, а не втеча від російської бомби. А, може, це мої тривогопригнічуючі ліки таке зробили?

----

Я сьогодні вперше змогла заплакати. Стояла в черзі в Єві, з чашкою в руках, найдешевшою. І мене прорвало. Я ридала і згадувала свою колекцію чашок - у Києві, в Житомирі. Справа мого життя, з усіх країн, кожна з них мала історію і спогади.

В продуктовому я плакала, бо в мене рпп, я не маю вагів для їжі і для мене, а ще постійно заїдаю стрес. Всі цькують мене за ці сльози, бо не на часі, і я теж цькую. А ще ненавиджу себе за те, що скоро наберу вагу. І не тому, що хочу, а тому, що в моїй голові вавка. І вона нікуди не ділася.

Потім я плакала, коли ми повернулись з магазину. Через обстріли цивільних,  дитячих садків. Через хлопців зі Зміїного, через хлопця, що підірвав з собою міст. Чому такі люди, як вони, покинули світ, а всіляка погань далі живе?! Чому люди мають померти за чиїсь карликові амбіції? путін, засунь свої амбіції собі в сраку! Сподіваюсь, твій котел буде найпекельнішим!

----

Прочитала про смерть дитини в Охматдит. Як можна? ЯК МОЖНА? Якою кінченою істотою треба бути, щоб мати за ціль дитячу лікарню?

Ці виродки обстрілюють садки і цивільні автівки.  У лікарнях гинуть маленькі діти. Це від них ви "защіщаєтє Украіну", да? Від невинних дітей? Ненавиджу кляту російську верхівку і армію. Ви не люди, люди не вбивають малечу.

----

Я мушу мовчати, бо мене оточили ті, хто затикає рота. Мовчи про гайморит, бо нас виселять. Мовчи про волонтнрство, бо нахріна ти витратила гроші, вони тобі ще нада будуть. Мовчи про свої переживання в соцмережах, "ты же не чувствуешь себя в безопасности, зачем усугублять". Нікому не кажи де ти, не говори по телефону з батьками. Закрий рот. Ковтай образи і злість. Закрий рот.

Мовчи про набір ваги, про істерики, про небажання жити між приступами бажання вижити над усе. Закрий свій рот, тупа Ліля. Ми тобі нічого не пояснимо, просто закрий рот. В мене тут немає однодумців. Я в безпеці, я з близькими. Моя психіка вмирає. Я одна серед чужих.